Посіяла людям
літа свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко —
і тихо пішла за межу.
— Куди ж це ви, мамо?! —
сполохано кинулись діти,
— Куди ви, бабусю? —
онуки біжать до воріт.
— Та я недалечко…
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти…
А ви вже без мене ростіть.
— Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо?
— А хто нас, бабусю,
у сон поведе по казках?
— А я вам лишаю
всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
і золото на колосках.
— Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим
усю вашу вічну роботу,-
Лишайтесь, матусю.
Вірш «Пісня про матір» Бориса Олійника є присвятою матері – жінці, яка і дітей на ноги поставила і шлях у світ дала, і все життя багато працювала, і по собі багато що залишає у спадок. Поет написав цей твір для своєї рідної неньки, але він вийшов настільки глибоким і потужним, що перетворився на гімн-присвяту усім матерям загалом. Без матері не було б нічого, і про це потрібно пам’ятати дітям. Через поетичні рядки Борис Олійник виразив усю свою синівську любов і вірність найріднішій людині на світі.
Описуючи образ матері, поет показує її водночас сильною і тендітною, такою неймовірно прекрасною, що й словами важко передати. Кожна людина може сказати своїй мамі слова любові через цей вірш. У ньому автор говорить ніби й про конкретну людину (бо писав же для своєї мами), але водночас і про всіх матерів одразу.
Мати – це жінка, яка не лише народжує дітей, а потім все життя про них піклується, навіть коли сама вже стає старенькою. Саме мама не спить ночами, колисаючи своє маля, це вона робить все, щоб бачити посмішку на дитячому обличчі, вона годує, доглядає, виховує, навчає. Для дитини мама – це і є цілий світ.
Залишається тільки дивуватись і захоплюватись, як вдається матерям, займаючись дітьми, ще й працювати, все встигати по дому і виконувати ще купу різної роботи (яка найчастіше лишається непомітною). Поет теж перераховує ті незчисленні роботи. І хоч звучать вони буденно, та насправді мають планетарне значення, бо це те, на чому тримається світ і все людство. Принаймні, так вважає автор.
У першій частині твору розповідається про життя жінки, яка для когось мати, а комусь вже й бабуся. А у другій – показано ставлення дітей і онуків до неї. Вони не хочуть, щоб вона кудись йшла, зникала, бо що ж їм тоді робити без неї. Звучать обіцянки у всьому допомагати, переробити всю роботу. І вона б, можливо, сама хотіла залишитись поруч з найріднішими, але…
І нехай життя людини не може тривати вічно, та вічною залишається пам’ять про того, хто його їй дає.