В Путивлі-граді вранці-рано
Співає, плаче Ярославна,
Як та зозуленька кує,
Словами жалю додає.
«Полечу,— каже,— зигзицею ,
Тією чайкою-вдовицею,
Та понад Доном полечу,
Рукав бобровий омочу
В ріці Каялі. І на тілі,
На княжім білім, помарнілім,
Омию кров суху, отру
Глибокії, тяжкії рани…»
І квилить, плаче Ярославна
В Путивлі рано на валу:
«Вітрило-вітре мій єдиний,
Легкий, крилатий господине!
Нащо на дужому крилі
На вої любії мої,
На князя, ладо моє миле,
Ти ханові метаєш стріли?
Не мало неба, і землі,
І моря синього. На морі
Гойдай насади-кораблі.
А ти, прелютий… Горе! Горе!
Моє веселіє украв,
В степу на тирсі розібгав».
Сумує, квилить, плаче рано
В Путивлі-граді Ярославна.
І каже: «Дужий і старий,
Широкий Дніпре, не малий!
Пробив єси високі скали,
Текучи в землю половчана,
Носив єси на байдаках
На половчан, на Кобяка
Дружину тую Святославлю!..
О мій Словутицю преславний!
Моє ти ладо принеси,
Щоб я постіль весела-слала,
У море сліз не посилала,—
Сльозами моря не долить».
І плаче, плаче Ярославна
В Путивлі на валу на брамі,
Святеє сонечко зійшло.
І каже: «Сонце пресвятеє
На землю радість принесло
І людям, і землі, моєї
Туги-нудьги не розвело.
Святий, огненний господине!
Спалив єси луги, степи,
Спалив і князя, і дружину,
Спали мене на самоті!
Або не грій і не світи.
Загинув ладо… Я загину!»
Вірш «Плач Ярославни» Тараса Шевченка – це найкраща частина великої поеми, у якій розповідається про похід князя Ігоря на половців у 1185 році, який завершився для нього і його війська невдало. У даному творі автор розповідає не про князя, а про жінку, яка його кохала і чекала, тому й стала символом вірності і любові, прикладом того, якою має бути справжня дружина. А зображено у вірші момент найбільшої скорботи Ярославни, яка сумує за своїм чоловіком і не знає, як їй впоратись зі своїми емоціями, бо вже й плакати немає сил, та й «сльозами моря не долить».
Читаючи поетичні рядки, можна зрозуміти, що події відбуваються у той час, коли на Русі ще існувало язичництво, але вже й християнство прийшло. Ярославна звертається до Сонця, як до божества або до тієї енергії, що може впливати на розвиток подій у світі, а також на її життя. Головна героїня не знає, що буде робити, якщо більше ніколи не зможе побачити свого чоловіка. Вона впевнена у тому, що здатна навіть і сама померти, якщо він загине.
Коли Ярославна бачить сонячні промені, коли відчуває їх тепло, вона не готова ними насолоджуватись, отримувати задоволення від життя, знаючи, що її чоловік загинув. Вона готова, щоб сонце її спалило і життя б її зупинилось, або щоб хоча б воно просто не світило і не гріло, бо не потрібне їй тепло, коли коханого немає…
Автор розповідає про жінку, яка має такі сильні почуття до свого чоловіка, що готова загинути з ним разом, аби тільки не жити потім без нього у світі. На таке здатна далеко не кожна, що й робить Ярославну ще більш особливою і унікальною людиною, яка втілює у собі образ тої вірної дружини, про яку мріє, певно, кожен чоловік.
Цей вірш не можна назвати самостійним твором, оскільки він є частиною більшого твору – «Слово о полку Ігоревім», який Шевченко дуже любив і добре знав. Щойно у нього з’явилась можливість його перекласти, він нею скористався, але встиг не надто багато – лише «Плач Ярославни» і ще частинку, де йдеться про одну битву.