Не знаю, що сталось зо мною,
Сумує серце моє;
Їй казка стара ні спокою,
Ні сну мені не дає.
Повітря свіже й прозоре,
І Рейну повільний плин;
В вечірньому сяйві гори
Звели гряду верховин.
Красуня на верховині
Одна сидить в самоті,
Вона в золотім одінні,
Розчісує коси злоті.
Із золота гребінь у неї,
І пісню співає вона,
І силою вабить своєю
Пісня її чарівна.
Плавця у човні малому
Проймає до серця біль,
Він дивиться вгору — й тому
Не бачить каміння між хвиль.
Зникають в потоці бурхливім
І човен, і хлопець з очей;
І все це своїм співом
Зробила Лорелей.
Вірш «Не знаю, що сталось зо мною…» Генріха Гейне – це балада, у якій є і елементи фантастичності, і драматичне напруження сюжету, і лірика, і епічність подій. Твір увійшов до збірки, що мала назву «Книга пісень». Основною темою балади є кохання, але говорить автор про нього не як про прекрасне почуття, що дарує людині щастя, а як про потужну і фатальну силу, від якої можна не просто постраждати, а ще й загинути, якщо втратити над собою контроль і віддатись її впливу.
Для Гейне кохання – це щось дуже складне і незрозуміле, те, що людина не може осягнути, те, що захоплює владу над її думками і душею. А розповідається у творі про одну дівчину. Краса її настільки казкова, що неможливо не зачаруватись, та найбільшу силу має її голос. Коли вона починає співати, з’явившись невідомо звідки над Рейном (на скелі), то пісня її діє на кожного, хто її почує, ніби чарівне зілля.
Композиційно вірш побудовано так, щоб у ньому був початок, зав’язка сюжету, розвиток подій, який доходить до кульмінації, і розв’язка. А починається він з опису того місця, де знаходиться герой (рибалка). Він сумує і згадує давню казку, спостерігаючи за водами Рейну і дивлячись на гірські шпилі. А потім у сюжеті з’являється героїня – Лорелей. Вона розчісує свою косу і співає «дику» пісню.
Голос дівчини зачаровує чоловіка настільки, що він повністю втрачає голову і контроль над собою, тому більше не бачить ні скель, ні хвиль, ні свого човна, а лише дивиться на сумну красуню. І в результаті чоловік гине – йде під воду разом з усіма своїми речами. Губить його кохання, від якого втрачається пильність.
Поет використовує традиційні художні засоби у творі – епітети, метафори і анафори. Вірш має фольклорне звучання і навіть схожий чимось на народну пісню. Розповідаючи лише про один факт, поет розкриває проблему, яка є важливою для всіх людей, а не лише для одного героя.