Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Тевтоніє! Мене ти пожирала,
як вішала моїх дочок, синів
і як залізо, хліб та вугіль крала…
О, як твій дух осатанів!
Ти думала — тобою весь з’їдаюсь? —
та, подавившись, падаєш в тріву…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
Сини мої, червоні українці,
я буду вас за подвиг прославлять,—
ідіть батькам на допомогу й жінці,
дітей спішіте визволять!
Па українських нивах, на російських,
па білоруських — я прошу, молю! —
вбивайте ворогів, злодюг злодійських,
вбивайте без жалю!
Нехай ще в ранах я — я не стидаюсь,
гляджу їх, мов пшеницю ярову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Із ран — нове життя заколоситься,
що з нього світ весь буде подивлять,
яка земля! яко зерно! росиця! —
Ну як же не сіять?
І я сіяю, крильми розгортаюсь,
своїх орлів скликаю, кличу, зву…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Ще буде: неба чистої блакиті,
добробут в нас підніметься, як ртуть,
заблискотять косарки в житі,
заводи загудуть…
І я життям багатим розсвітаюсь,
пущу над сонцем хмарку, як брову…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь!
Тобі ж кладу я дошку гробову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Вірш «Я утверждаюсь» Павло Тичина написав у 1943 році, коли Україна вже пізнала біль і жах війни. Поет разом з колегами знаходився в евакуації, тому особисто не міг бачити усього того, що відбувалось у містах і на українських фронтах. Але інформацію він все одно отримував і мав уявлення про ситуацію і про те, як виживають люди, що вони переживають.
Як людина творча, свої переживання та емоції поет виливав у поетичні твори. І у такий важкий для країни період думати, говорити і писати Тичина міг лише на одну тему. Так і почав з’являтись у його віршах образ України-матері, яка страждає і просить про допомогу, але продовжує боротись з ворогом. Літератор глибоко переживав ті події, які відбувались на території України, хоч фізично і знаходився далеко, але він був переконаний у тому, що перемога вже недалеко.
Напевно, такої упевненості йому додавало знання історичного досвіду України, яка вже не перший раз стикалась з жорстоким ворогом і кожного разу відновлювалась і відроджувалась, ставала ще кращою, розквітала по-новому. І навіть цей вірш Тичина написав саме тоді, коли Київ було звільнено від фашистів, тому у ньому відчувається і піднесений настрій, і віра у світле майбутнє.
Звісно, у творі є ліричний герой, від імені якого й говорить автор. Через нього він передає своє відчуття єдності з рідним народом і країною, а також говорить до людей, намагаючись дати їм (хоча б через слово) сили для подальшої боротьби з ворогом, надихнути і окрилити. Поет вірив і чекав того моменту, коли настане мир, а люди зможуть повернутись у свої домівки, відбудувати їх або збудувати все заново, і просто жити спокійно.
Це не просто поетичний твір, а вірш-клятва, у якому стверджується думка про безсмертя української нації, бо здолати її не зможе ніхто й ніколи.