Якби ви знали, паничі,
Де люде плачуть живучи,
То ви б елегій не творили
Та марне бога б не хвалили,
На наші сльози сміючись.
За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози. Я не знаю,
Чи єсть у бога люте зло,
Що б у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!
Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину… В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло… Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою
Ще молодую — у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи —
Носити воду школярам.
Брати на панщину ходили,
Поки лоби їм поголили!
А сестри! Сестри! Горе вам,
Мої голубки молодії,
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли чужії,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й умрете!
Мені аж страшно, як згадаю
Оту хатину край села!
Такії, боже наш, діла
Ми творимо у нашім раї
На праведній твоїй землі!
Ми в раї пекло розвели,
А в тебе другого благаєм,
З братами тихо живемо,
Лани братами оремо
І їх сльозами поливаєм.
А може, й те ще… ні, не знаю,
А так здається… сам єси…
(Бо без твоєї, боже, волі
Ми б не нудились в раї голі).
А може, й сам на небеси
Смієшся, батечку, над нами
Та, може, радишся з панами,
Як править миром! Бо дивись:
Он гай зелений похиливсь,
А он з-за гаю виглядає
Ставок, неначе полотно,
А верби геть понад ставом
Тихесенько собі купають
Зелені віти… Правда, рай?
А подивися та спитай!
Що там твориться у тім раї!
Звичайне, радость та хвала!
Тобі єдиному святому
За дивнії твої діла!
Отим-бо й ба! Хвали нікому,
А кров, та сльози, та хула,
Хула всьому! Ні, ні, нічого
Нема святого на землі…
Мені здається, що й самого
Тебе вже люди прокляли!
Вірш «Якби ви знали, паничі» Тарас Шевченко написав у 1850 році, коли перебував у Оренбурзькій фортеці. Це автобіографічний твір, який став одним з найвідоміших у творчій спадщині великого поета. Розповідається у ньому про важке і сумне дитинство Тараса, проведене у злиднях і у рабстві у панів. Спогади про той період викликали такі сильні емоції, що вони переважували навіть ті страждання, які переживав Шевченко, будучи у засланні, бо інакше б вірш не вийшов таким потужним.
Від самого початку твору поет наголошує на тому, як важко живеться людям у неволі, що вони тільки те й роблять, що плачуть, коли є вільна хвилина, а весь інший час важко працюють, щоб панам було добре і зручно (і сльозами навіть лани поливають). Шевченко засуджував кріпацтво як явище і весь той експлуататорський лад, який існував. Але цього було замало. Він не міг змінити ситуацію самотужки, але й мовчати теж не міг. Тому й виливались всі емоції і переживання у поезію.
Одним з провідних образів твору є хата, яка мала би бути раєм, бо для кожної людини дім, де вона зростала, є найтеплішим і найріднішим місцем. Але Шевченко говорить про те, що бачив у ній він справжнє пекло, адже життя було буде важким і бідним. Батьки важко працювали, а діти весь час ходили голодні і у дранті замість одягу… А от що поет вважав справді раєм на землі, то це природу, яку подарував сам Бог людям. Пейзаж, де є ставочок, тендітні верби і родюча земля, поет описує з любов’ю і ніжністю.
У творі використовуються епітети, звороти і образи, характерні для українського фольклору. Шевченко показує всю плачевність ситуації, у якій знаходиться простий народ, але при цьому він вважає, що відповідальність за це лежить не лише на плечах тих, хто зло робить, а й на тих, хто його допускає, і мова тут йде не лише про Бога, а й про самих людей (себе Шевченко до них теж зараховує).