На Щуку хтось бомагу в суд подав,
Що буцім би вона такеє виробляла,
Що у ставку ніхто життя не мав:
Того заїла в смерть, другого обідрала.
Піймали Щуку молодці
Та в шаплиці
Гуртом до суду притаскали,
Хоча чуби й мокренькі стали.
На той раз суддями були
Якіїсь два Осли,
Одна нікчемна Шкапа
Та два стареньких Цапа, —
Усе народ, як бачите, такий
Добрячий та плохий.
За стряпчого, як завсігди годиться,
Була приставлена Лисиця…
А чутка у гаю була така,
Що ніби Щука та частенько,
Як тільки зробиться темненько,
Лисиці й шле — то щупачка,
То сотеньку карасиків живеньких
Або линів гарненьких…
Чи справді так було, чи, може, хто збрехав
(Хто ворогів не мав!), —
А все-таки катюзі,
Як кажуть, буде по заслузі.
Зійшлися судді, стали розбирать:
Коли, і як воно, і що їй присудити?
Як не мудруй, а правди ніде діти.
Кінців не можна поховать…
Не довго думали — рішили —
І Щуку на вербі повісити звеліли.
— Дозвольте і мені, панове, річ держать, —
Тут обізвалася Лисиця. —
Розбійницю таку не так судить годиться:
Щоб більше жаху їй завдать
І щоб усяк боявся так робити, —
У річці вражу Щуку утопити!
— Розумна річ! — всі зачали гукать.
Послухали Лисичку
І Щуку кинули — у річку.
Байка «Щука» Леоніда Глібова – приклад того, що письменник, який найбільше запам’ятався як автор дитячих творів, може писати про складні проблеми в суспільстві. Судочинство та його справедливість як в часи автора, так і зараз залишається гострою та актуальною темою. Обравши цю тему, автор продемонстрував байку, що водночас є сатирою на те, як панівні класи, яким за часів створення твору належала велика влада, чинили справедливість на власний розсуд. Суд завжди ставав місцем, де в двобої зіштовхувались добро та зло, справедливість та підступність й саме йому свій твір присвятив автор.
Головною героїнею історії є Щука. Вона скоює злочин за злочином, аж поки жителі озер та лісів не вирішують влаштувати суд над нею. Саме тут на сцені байки з’являється Лисиця, що викликалась бути адвокатом Щуки, аби виправдовувати її. Вона підступна й прагне обдурити як суддів, яких було п’ятеро, так і свідків, підмінивши факти та поняття. Це вона робить завдяки маніпуляцій та погроз, в результаті яких Щуці визначають міру покарання – утоплення.
Таке рішення здається безглуздим лише на перший погляд, адже за цим Глібов ховає сліпоту та несправедливість суду людського, що часто стає не на сторону правди, а на бік тих, хто може дати йому ті чи інші матеріальні блага чи цінності.
Серед суддів були Осли, Шпаки та Цапа. Над ними Глібов теж кепкує, показуючи їх як некомпетентних осіб, що не можуть встановити причинно-наслідковий зв’язок, віддаючись на віру фактам та доказам Лисиці й не перевіряючи їх. Головними жертвами історії є звичайні карасі і лини, що зображають звичайних людей, які не можуть знайти захист в такому суді, який хоч і є казковим в байці письменника, проте водночас він дуже схожий на суд людей.
Велика кількість метафор з використанням епітетів та інших художніх засобів роблять твір Глібова не тільки веселим, кумедним та смішним, але й глибоко повчальним, показуючи, наскільки несправедливим та жорстоким може бути наш світ.