Вірш «Не жалію, не зову, не плачу» Сергій Єсенін

Вірш «Не жалію, не зову, не плачу» Сергій Єсенін написав у 1921 році. На той момент йому було 26. Будь-хто сказав би, що це ще дуже молодий вік, і це дійсно так. Але сам Єсенін почувався якщо не старим, то зрілим чоловіком. Мабуть, тому й народився у нього вірш, який відрізнявся за змістом від інших його поетичних творів.

Сергій Єсенін зазвичай писав про щось ліричне, романтичне, любовне, пристрасне. Ще однією улюбленою його темою була природа. А от філософствувань і роздумів про життя та смерть у поезії він не любив, вважаючи, що це не ті теми, які варто оспівувати. Та в момент роботи над даним твором він відійшов від своєї традиції. Цей вірш якраз філософський, бо у ньому поет аналізує своє життя і ніби підбиває певні підсумки, хоча, здавалося б, ще не у тому він віці, щоб таким займатись.

Єсенін завжди відрізнявся від своїх однолітків, тому і в 26-річному віці він уже мав такий багатий життєвий досвід, якого у інших людей може не набратись і за вдвічі більший період часу. Поет багато чого пережив, відчув на власному досвіді, тому й відчував себе значно дорослішим. Окрім того, у своєму духовному розвитку він значно випереджав інших молодих людей.

На самому початку вірша Єсенін заявляє, що ні про що не шкодує у своєму житті, але зміст усього твору вказує на протилежне. У віршованих рядках відчувається сумний настрій поета, який розуміє для себе, що його молодість пройшла, але виправити помилки, зроблені в юності, він вже не зможе, бо неможливо повернути час назад і щось змінити. Зрозуміло й те, що з плином життя поет почав сприймати все інакше. У чомусь він розчарувався, а через це зникли радість і захоплення, з якими він раніше дивився на навколишній світ.

Єсенін розумів, що все тлінне, а значить, його життя теж колись закінчиться. Та чи можна вважати слова із твору пророчими? Однозначної відповіді на це запитання немає, але, можливо, вже тоді інтуїція через творчість щось йому підказувала…