Над Дніпровою сагою
Стоїть явор між лозою,
Між лозою з ялиною,
З червоною калиною.
Дніпро берег риє-риє,
Яворові корінь миє.
Стоїть старий, похилився,
Мов козак той зажурився,
Що без долі, без родини,
Та без вірної дружини,
І дружини, і надії
В самотині посивіє!
Явор каже: — Похилюся
Та в Дніпрові скупаюся. —
Козак каже: — Погуляю
Та любую пошукаю. —
А калина з ялиною
Та гнучкою лозиною,
Мов дівчаточка із гаю
Вихожаючи співають —
Повбирані, заквітчані
Та з таланом заручені,
Думки-гадоньки не мають,
В’ються-гнуться та співають.
24 червня [1860 С.-Петербург]
Творчість Кобзаря української літератури поєднує головні національні мотиви з описами української природи, що надихала письменника, вабила під час далеких заслань та ставала повноцінною головною героїнею його творів. Саме таким є вірш «Над Дніпровою сагою» Тараса Шевченка, в якому письменник зображує один з наймиліших для себе краєвидів: явір, що височіє на схилах Дніпра. Разом з калиною та ялиною вони уособлюють в собі всю ту красу, яку величний автор бачив в українській природі. Читаючи цей вірш зараз, подумки переносишся на описане письменником місце, що надихає та яке не бажаєш полишати.
Образи, використані Шевченком, не лише показують красу української природи, але й ототожнюються з людьми цієї землі, що стали головними героями ліричного твору. Мова йде про козака, якого письменникові нагадав явір, що хилився до Дніпра. Він ніби хотів купатись в тій бурхливій річці, в той час як ялина – гарна дівчина, що співає просто неба. Між ними вочевидь є зв’язок, а саме почуття кохання, адже письменник, говорячи про явір, описує долю козака, що немає родини чи дружини та навіть надії. Щоб не залишитись в самоті, йому доля дала можливість познайомитись з дівчиною.
Мотив простого кохання між людьми, чиї стежки перетинають у полі долі, не новий для творчості Шевченка. Проте його талант та вміння використати художній засіб персоніфікації з порівнянням близьких кожному українцеві образів природи і людей, до яких вони відносяться, не може не дивувати та не зачаровувати. Саме завдяки цьому, а також пошуку сенсу власної долі в житті, який має вся творчість Шевченка, його пам’ятатимуть прийдешні покоління. Цей твір – доказ того, що людина на самоті жити не може, адже тоді її життя позбавлене сенсу.