I
Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю;
Минулося — осталися
Могили на полі.
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.
Свідок слави дідівщини
З вітром розмовляє,
А внук косу несе в росу,
За ними співає.
Було колись — в Україні
Лихо танцювало,
Журба в шинку мед-горілку
Поставцем кружала.
Було колись добре жити
На тій Україні…
А згадаймо! може, серце
Хоч трохи спочине.
II
Чорна хмара з-за Лиману
Небо, сонце криє,
Синє море звірюкою
То стогне, то виє,
Дніпра гирло затопило.
«А нуте, хлоп’ята,
На байдаки! Море грає —
Ходім погуляти!»
Висипали запорожці —
Лиман човни вкрили.
«Грай же, море!» — заспівали,
Запінились хвилі.
Кругом хвилі, як ті гори:
Ні землі, ні неба.
Серце мліє, а козакам
Того тілько й треба.
Пливуть собі та співають;
Рибалка літає…
А попереду отаман
Веде, куди знає.
Походжає вздовж байдака,
Гасне люлька в роті;
Поглядає сюди-туди —
Де-де буть роботі?
Закрутивши чорні уси,
За ухо чуприну,
Підняв шапку — човни стали.
«Нехай ворог гине!
Не в Синопу, отамани,
Панове-молодці,
А у Царград, до султана,
Поїдемо в гості!»
«Добре, батьку отамане!» —
Кругом заревіло.
«Спасибі вам!» —
Надів шапку.
Знову закипіло
Синє море; вздовж байдака
Знову походжає
Пан-отаман та на хвилю
Мовчки поглядає.
Вірш «Іван Підкова» Тараса Шевченка належить до творчої спадщини, що оспівує подвиги минулого, зокрема козацькі часи, що були джерелом натхнення для письменника. Саме в козаках, їх боротьбі та прагненні до свободи Шевченко знаходив свою Музу, що стала натхненником створення й цього твору. В класичному для себе стилі Шевченко поєднує героїчне минуле з сучасністю, де український народ залишався поневоленим. Його надихає боротьба минулих поколінь і він прагне, аби сучасники та прийдешні покоління, що читатимуть його твори, теж брали собі за приклад козаків, як лицарів-борців за свободу й волю.
Своїм талантом письменник переплітає два часових проміжки однієї людини. Все починається з того, що дід, головний герой, дивиться на могилу та починає згадувати про минуле, де разом з побратимами ходив в походи під очільництвом Івана Підкови. Так, Шевченко переносить свого читача в минуле, що говорить про морські походи та мужню боротьбу козаків проти турецьких поневолювачів.
Харизматичний отаман вдячний своїм козакам за те, що ті готові боротись проти тих, хто бере їхніх співгромадян в полон та рабство. Минуле та сучасне стають одним цілим, що нерозривно пов’язано й говорить собою про те, що народ цієї землі завжди йшов на боротьбу проти тих, хто хотів його підкорити.
Сцени різного часу є дуже контрастними. Сучасне, з якого починається твір, продемонстровано спокійним, де серед степу постають великі кургани, в яких спочивають козаки, що боролись за волю. В той же час минуле бурхливе, сповнене небезпек та боротьби, що ось-ось має розгорнутись посеред моря, де козаки на чайках йдуть в бій. Цей контраст потрібний для того, аби читач розумів, ким були ті відважні люди, що йшли до бою сміливо та без вагань.
Серед художніх засобів варто відзначити риторичні запитання та оклики, якими герой нібито звертається до інших козаків, хоча насправді письменник через них говорить зі своїм читачем. Цим він закликає його згадати минуле та повчитись у нього сміливості.