Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, — час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, — пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш — то уже навіки.
Вірш «Життя іде і все без коректур» Ліни Костенко – роздуми на папері славетної української поетеси про те, в чому полягає сенс людського життя. Певно, що кожен відомий поет присвячував свої твори цій темі, що охоплювала розум людини з прадавніх часів. Щоправда, відмінність поезії Костенко полягає в тому, що вона писана з неабияким талантом та стилем, завдяки якому авторку шанують й донині.
Життя, яким би воно не було, завжди дає одну спробу людині, й після неї вже неможливим буде змінити минуле. Останнє не підвладне людині й те, що було зроблено в минулому, залишається з людиною важким тягарем чи легким спогадом на все життя. Саме ці думки стали найважливішими в тексті вірша, що говорить про життя, як про мінливу та швидкоплинну річ. Людина може лиш прийняти те, що сталось, аби гідно йти стежкою життя.
Саме тому, що людина живе одне життя, воно є цінним, а кожен, хто вважає себе людиною, несе перед світом відповідальність. Не можна прожити життя марно, не залишивши нічого по собі, адже це нівелює його цінність в моральному та філософському сенсі. Також варто піклуватись про оточення, зокрема про природу, віддаючи їй належну шану та цінуючи те, що оточує, яким би малим воно не було.
Для підкріплення своїх думок Костенко використовує персоніфікації, зокрема біблійний потоп, як уособлення відплати людству за свої гріхи. Використана авторкою алюзія на маркіз Помпадур, що служила Людовіку XV, відсилає до того, що державою де-факто правила коханка, а не король.
Говорячи про сенс життя та відповідальність за нього кожної людини, авторка не оминає себе та інших літераторів. Вона ствердна в тій думці, що кожен, хто пише художнє слово, відповідальний за нього й за душі тих, до кого воно адресоване.