Я уплетений весь до нитки
у зелене волосся дощу,
уплетена дорога, що веде до батьківської хати,
уплетена хата, що видніється на горі, як
зелений птах,
уплетене дерево, що притихле стоїть над дорогою,
уплетена річка, наче блакитна стрічка в
дівочу косу,
уплетена череда корів, що спочивають на
тирлі.
А хмара плете і плете
зелене волосся дощу, холодне волосся дощу.
Але усім тепло,
усі знають: дощ перестане,
і хто напасеться, хто набігається,
хто нахитається,
хто насидиться на горі,
хто належиться,
а хто прийде додому
у хату, наповнену теплом, як гніздо.
Вірш «З дитинства: дощ» Василь Голобородько написав у 18-річному віці (1963 рік), продемонструвавши свій талант, особливо у створенні пейзажної лірики. Цей твір однозначно відрізняється від інших, написаних у такому ж жанрі, але у тому й проявляється індивідуальність автора, щоб писати те, чого ще ніхто не писав. Хоча тема насправді не нова, бо про дощ (а саме йому присвячено вірш) багато хто з поетів вже говорив у своїх творах.
У Голобородько дощ вийшов якимось незвичним, унікальним і цікавим. Він побачив його в образі зеленого волосся, яке обплітає все довкола і його самого, бо говорить поет від свого імені. Цікаво, що дощ, який зазвичай зображають у якості символу смутку й печалі, тут показано теплим і приємним. Від нього не псується настрій, не виникає бажання кудись заховатись, щоб тільки не намокнути. У поета все навпаки – дощ асоціюється з приємними спогадами про дитинство і батьківську хату, про дерева і дорогу, які знайомі з ранніх років.
У творі згадується багато різних предметів і явищ, але всі вони існують не окремо один від одного, а ніби складають одну картину, вплітаються у неї пасмами дощу. Ліричний герой, як і сам поет, дивиться на світ крізь власну призму – специфічну і оригінальну. Така нестандартна поезія комусь може видатись аж занадто дивною, але вона має своє призначення – дати змогу людям включити фантазію і поміркувати, помріяти, створити власні образи.
Навіть сильний дощ не лякає героя, бо він знає, що колись це припиниться і знову стане тепло й затишно. Коли людина живе у гармонії з природою, її ніщо не може налякати чи засмутити, адже всі погодні явища – це частина життя.
Серед художніх засобів, які використовує літератор, можна побачити метафори, анафори, епітети, порівняння і повтори. А персоніфікація – це засіб, щоб показати, що автор сприймає природу як живу істоту, яка може поводити себе по-різному, тому й настрій у неї може змінюватись, як і у людей.