Пишно займались багрянії зорі
Колись навесні,
Любо лилися в пташиному хорі
Лісні голосні;
Грала промінням, ясним самоцвітом
Порання роса,
І усміхалась весняним привітом
Натури краса.
Гордо палала троянда розкішна,
Найкраща з квіток,-
Барвою й пахом вродливиця пишна
Красила садок.
А соловейко троянді вродливій
Так любо співав,
Голосом дивним співець чарівливий
Садки розвивав;
Слав до вечірньої зорі прощання,
Що гасла вгорі,
Ще ж голосніше співав на вітання
Поранній зорі…
Вже пролетів, немов пташка зальотна,
Весняний той час, —
Осінь холодная, осінь вільготна
Панує у нас.
Тихо спускається нічка осіння, —
Година сумна;
Місяць холоднеє кида проміння;
Здалека луна
Пугача віщого крик — гук єдиний;
Діброва німа.
Де ж соловейко? де ж спів солов’їний?
Ох, де ж він? Нема!
В вирій полинув, де вічная весна,
Натхненний співець.
Вічно красув там рожа чудесна,
Там теплий вітрець;
Глухо і смутно кругом на просторі.
Мій гаю сумний!
Кинув співець тебе в тузі та в горі,
Тебе й край рідний.
Тиша така тепер всюди панує.
Лиш в листі сухім
Вітер зітха, мов дріада сумує,
Із жалем глухим.
Чом я не маю огнистого слова,
Палкого, чому?
Може б, та щира, гарячая мова
Зломила зиму!
І розлягалась би завжди по гаю
Ясна-голосна
Пісня, й розквітла б у рідному краю
Новая весна.
Та хоч би й крила мені солов’їні,
І воля своя, —
Я б не лишила тебе в самотині,
Країно моя!
(1889)
Вірш «Співець» Лесі Українки, написаний у 1889 році, розкриває тему краси, натхнення та відповідальності митця за долю рідного краю. Твір пронизаний глибокими роздумами про мистецтво, природу, роль поета-співця в суспільстві та його моральну відповідальність.
Головною темою вірша є зв’язок митця (співця) із природою та суспільством, а також його здатність впливати на духовний стан народу. Поетика весни і осені в творі символізує життя, натхнення, творчість, а також втрату краси, гармонії та відчуття спустошення.
Поет повинен залишатися вірним своєму народові навіть у найскладніші часи. Натхнення і талант не мають служити лише для втечі у світ краси, але й для підтримки свого народу в скрутну годину.
Головний герой — співець, який уособлює митця. На початку твору його символізує соловейко — образ, який традиційно асоціюється з талантом, красою співу та натхненням. Цей співець здатний оживляти природу своїми піснями, наповнюючи її життям і гармонією. Соловейко співає під час весни — символу розквіту і натхнення.
Однак, з настанням осені (образ скорботи і смутку), співець полишає свій рідний край, відлітаючи «в вирій». Це викликає біль у ліричної героїні, яка осмислює його відсутність як втрату надії та натхнення для народу.
Лірична героїня, можливо, є самим уособленням авторки, яка зізнається у своїх сумнівах і бажаннях: вона прагне мати силу і слово, здатні повернути весну — символ нового духовного піднесення для рідного краю. Героїня проголошує свою готовність залишитися вірною своїй батьківщині навіть за умов зими й смутку.
Леся Українка у «Співцеві» піднімає питання про обов’язок митця перед народом. Вона стверджує, що талант не має бути використаний лише для втечі в ідеалізовану реальність (як соловейко, що полетів у вирій). Поет повинен залишатися з народом навіть у часи скорботи, щоб своїм словом і мистецтвом пробуджувати духовну весну в серцях людей.
Таким чином, вірш звучить як заклик до вірності своїй батьківщині та нагадування про те, що справжнє мистецтво має служити народу.