Хто смів сказать, що не богиня ти?
Де той безбожник, що без серця дрожі
В твоє лице небесне глянуть може,
Неткнутий блиском твої красоти?
Так, ти богиня! Мати, райська роже,
О глянь на мене з свої висоти!
Бач, я, що в небесах не міг найти
Богів, перед тобою клонюсь тоже.
О бозі, духах мож ся сумнівати
І небо й пекло казкою вважати,
Та ти й краса твоя – не казка, ні!
І час прийде, коли весь світ покине
Богів і духів, лиш тебе, богине,
Чтить буде вічно – тут, на полотні.
1881
Сонет «Сікстинська Мадонна» Івана Франка, написаний ним у 1881 році, по праву називають справжнім шедевром інтимної лірики у поезії. Присвячено твір однойменній картині, написаній великим Рафаелем. Побачивши на ній прекрасну жінку, поет був настільки вражений її неземною красою, що просто не міг про це потім не написати у вірші. Твір увійшов до його збірки «З вершин і низин».
Мадонна на картині була ніби й земною жінкою – з плоті й крові, але її краса видавалась якоюсь космічною, неймовірною. Поет не міг нею намилуватись, та водночас йому навіть повірити було важко, що справжня людина може бути настільки прекрасною. У роботі художника він бачив возвеличення і краси жінки і мистецтва як такого. Рафаель поєднав в образі Мадонни два начала – божественне і земне, і це викликало у Франка глибокі роздуми.
Поет написав свій сонет, бо це була його реакція на те, що його вразило, що викликало в душі багато переживань. У ньому він говорить про жінку як про музу, символ творчого натхнення, але також і як про матір, берегиню. Для Франка Мадонна стає навіть богинею, якій він готовий вклонятись, хоча в інших богів він не вірить і не сприймає їх всерйоз. Та говорить він не лише про особу, яку художник зобразив на своєму полотні, а про жінок взагалі. Кожну, у кого є на руках дитина, він вже сприймає як божество.
Картина Рафаеля – це приклад мистецтва, яке ніколи не втратить своєї художньої цінності, а сонет Франка – вічна поезія, у якій оспівується жінка. На таку творчість здатен лише справжній чоловік, яким і був український поет. І нехай в його творі жіночність, можливо, аж занадто ідеалізована, та це вияв його щирих почуттів і захоплення.
Звертання, епітети, метафори, риторичні питання – усі ці художні засоби Іван Якович використав у даному поетичному творі, який має всього 14 рядків. І хоч розмір вірша не надто великий, автору вдалось виразити свої емоції, розповісти про ставлення до жінок та мистецтва, а також до того, який вплив вони мають на світ.