Сама собою річка ця тече,
Маленька річечка, вузенька, як долоня.
Ця річечка Дніпра тихенька синя доня,
Маленька донечка без імені іще.
Вона тече в городі в нас під кленом,
І наша хата пахне їй борщем.
Цвіте над нею небо здоровенно
Солодкими хмаринами з дощем.
Ця річечка тече для клена і для мене,
Її й тоді я бачу, коли сплю.
Я річечку оцю в городі в нас під кленом
Як тата й маму і як мед люблю.
Вірш «Сама собою річка ця тече» Миколи Вінграновського був написаний у 1970 році. У ньому поет згадує про Батьківщину, символом якої для нього є маленька річечка, що не має навіть імені. Автор називає її «донькою Дніпра», а тече вона просто біля хати, де живе ліричний герой. Від його імені ведеться розповідь, і хоч вік не вказується, але стає зрозуміло, що герой дорослий, але всередині нього й досі є та дитина з відкритим серцем, для якої річечка стала такою ж цінною, як і батьки.
Річка стала символом життя, рідної землі, з нею асоціюються теплі спогади дитинства. Ліричний герой бачить її навіть у снах, бо така вона йому мила й дорога. Йому пригадується батьківський будинок, дерево, що росло біля нього, і найголовніше – річка, яка протікала просто під тим кленом. Для нього вона була не просто водоймою, а живою істотою, яка може все бачити і відчувати. І навіть хата, де жила родина героя, мала для неї (на його думку) свій запах, бо «пахла борщем».
Була річечка важливою не лише для рослин, які підживлювала своєї вологою, а й для людей, бо могла їх радувати. Її образ у пам’яті ліричного героя залишився на все життя. І коли йому хочеться згадати дитинство чи рідний край, достатньо лише пригадати ту маленьку річку.
Нехай вона так і залишалась безіменною, але назва й не мала значення, бо важливішим було те, з чим вона асоціювалась, що символізувала. У любові до неї виражались найтепліші почуття ліричного героя до рідного краю та близьких людей, до всього того, що було йому важливим з дитинства.
Серед художніх засобів, які використав автор, працюючи над створенням цього поетичного твору, можна побачити метафори, епітети і порівняння. А пестливі слова у зменшувальній формі додають ніжності, душевності. Читач ніби починає дивитись на світ дитячими очима, які помічають красу і щирість світу. Вірш викликає лише теплі та приємні емоції, навіваючи людям світлі спогади про їх власне дитинство.