1
Чужі: й земля, і небо тут, і люди,
І місяця золотосрібний ріг.
Життя давно, як божевільне, блудить
По манівцях заплутаних доріг.
Десь кревний край кона в останній муці,
Дикун над ним заносить ятаган,
А він скажений біль терпить, як Муцій,
І крапле кров росою з чорних ран.
Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить
Безглузда путь і хто остереже?
Чужа земля, чужі похмурі люди —
Й саме життя, здається, вже чуже.
2
Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх.
Все сниться гук весни і вітер,
Веселий вітер світлих літ.
А тут — молюсь, убогий митар,
Шукаю Твій вогненний слід…
Hi! He знайтиі Ніхто не знає.
Ніхто не чув Твоїх плачів.
Біля всесвітнього Сінаю,
Як завше — золото й мечі.
3
Десь сіре поле в чорних круках,
Що пророкують: “Кари! Кар!”
А я тут, на чужинних бруках,
Чужий — несу чужий тягар.
А я на полум’ї розлуки
Назавше спалюю роки,
І сниться степ Твій, сняться луки
І на узгір’ях — вітряки.
Там свист херсонського просторуї
Там вітер з кришталевих хвиль!
А тут: в вікні опустиш штору —
І п’єш, самотній, смертний біль.
4
Несу отут страшний свій іспит
І знаю, що життя мине.
І мати, сидячи на призьбі,
Вже не вичікують мене.
Давно Євгена поминає
За упокій старенький піп,
За весною весна минає
Під запашне зітхання лип.
Все далі висиха Синюха,
Й линя її весела синь,
А вітер заголосить глухо
І пролітає вдалечінь.
Сиріє стріха під дощами,
Вже хата стала нетривка,
І мати слухають ночами
Бронхітне гавкання Бровка.
1924
5
По яких ще дорогах шукати причинної долі?
Перекотиполем блукати в яких степах?
Вітер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю,
Від зруйнованих міст розвіває горілий пах.
Заховала перекупка-пам’ять всі сни глибоко,
Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі,
Ніби в морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій
Після чарки отрути влітає сонячний чміль1[1].
І ось все забуваю, і все зникає в сутінні.
Зостає лише рівний профіль і зоряний зір,
Та ще заграв глухих за плечима Твоїми тремтіння:
Всі принади Твоєї страшної краси.
1920
1[1] Чміль — Джміль (діал.).
Вірш “Під чужим небом” Євгена Маланюка виражає глибокі почуття туги за батьківщиною та відчуження, яке відчуває ліричний герой на чужині. Твір розкриває внутрішній світ людини, яка опинилася у вигнанні, втратила зв’язок зі своєю землею та своїм народом, але зберігає живі спогади та болісну любов до рідного краю. Аналіз цього вірша можна розбити на кілька ключових тем та мотивів, які допомагають зрозуміти основні ідеї твору.
У першій частині вірша автор передає відчуття чужого світу, який оточує ліричного героя: “Чужі: й земля, і небо тут, і люди”. Ці рядки підкреслюють, що все, що бачить і відчуває герой, є для нього чужим — від землі та неба до людей, які його оточують. Він відчуває себе ніби в пастці чужого простору, де навіть місяць здається чужим і ворожим. Ця тема відчуження поглиблюється питанням “Чому ж я тут?” — питанням, що відображає кризу самоідентифікації, розгубленість перед майбутнім.
Мотив туги за рідним краєм проходить через весь вірш. У другій частині ліричний герой пригадує образи, які йому сняться: “матернії руки”, “стара солома рідних стріх”. Ці рядки говорять про те, що герой сумує за простими речами з минулого, за тим теплом і затишком, які йому давала батьківщина. Він прагне повернутися до цих спогадів, але розуміє, що це неможливо. Тут автор майстерно використовує контраст між мріями героя про рідний край і його реальністю в чужому місті.
Ліричний герой відчуває болісне відчуття розлуки з батьківщиною. У третій частині він говорить про те, що “на полум’ї розлуки назавше спалює роки”. Це вказує на те, що роки у вигнанні минають у стражданні й самотності. Він згадує “степ Твій”, “луки” та “вітряки” — ці образи символізують рідний край, який залишився в його серці, незважаючи на обставини.
Четверта частина вірша підкреслює тему пам’яті та її значення для ліричного героя. Він згадує матір, яка вже не чекає на його повернення: “І мати, сидячи на призьбі, вже не вичікують мене”. Цей образ підкреслює втрату надії на повернення, а також біль від усвідомлення того, що час минає, і зв’язок з рідним краєм слабшає. Навіть річка Синюха “висиха”, а стріха під дощами “стала нетривка” — ці метафори символізують поступову втрату всього, що було дорогим герою.
Остання частина вірша акцентує на духовному пошуку ліричного героя. Він відчуває себе “чужим” на чужих вулицях і не знає, де знайти “причинну долю”. Тут з’являється образ “перекотиполя”, який блукає без мети, символізуючи його внутрішню розгубленість і невизначеність. Протягом усього вірша герой намагається зрозуміти, яким є його місце у світі, але не знаходить відповіді, залишаючись самотнім і ізольованим.
Вірш “Під чужим небом” є глибоко особистим твором, який розкриває внутрішній стан ліричного героя у вигнанні. Євген Маланюк майстерно передає відчуття відчуження, туги за батьківщиною та біль від втрати зв’язку з рідною землею. Через образи природи, спогади про матір і дитинство, автор передає складність почуттів людини, яка опинилася далеко від дому. Вірш сповнений сумом і безнадією, але водночас містить глибоку любов до батьківщини, яка, незважаючи на всі обставини, залишається з героєм у його пам’яті та серці.