Перебендя старий, сліпий,
Хто його не знає?
Він усюди вештається
Та на кобзі грає.
А хто грає, того знають
І дякують люде:
Він їм тугу розганяє,
Хоть сам світом нудить.
Попідтинню сіромаха
І днює й ночує;
Нема йому в світі хати;
Недоля жартує
Над старою головою,
А йому байдуже;
Сяде собі, заспіває:
“Ой не шуми, луже!”
Заспіває та й згадає,
Що він сиротина,
Пожуриться, посумує,
Сидячи під тином.
Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспіває про Ч а л о г о-
На Г о р л и ц ю зверне;
З дівчатами на вигоні —
Гриця та веснянку,
А у шинку з парубками —
С е р б и н а, Ш и н к а р к у
З жонатими на бенкеті
(Де свекруха злая) —
Про тополю, лиху долю,
А потім —У г а ю;
На базарі — про Л а з а р я,
Або, щоб те знали,
Тяжко-важко заспіває,
Як Січ руйнували.
Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспіває, засміється,
А на сльози зверне.
Вітер віє-повіває,
По полю гуляє.
На могилі кобзар сидить
Та на кобзі грає.
Кругом його степ, як море
Широке, синіє;
За могилою могила,
А там — тілько мріє.
Сивий ус, стару чуприну
Вітер розвіває;
То приляже та послуха,
Як кобзар співає,
Як серце сміється, сліпі очі плачуть…
Послуха, повіє…
Старий заховавсь
В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,
Щоб вітер по полю слова розмахав,
Щоб люде не чули, бо то боже слово,
То серце по волі з богом розмовля,
То серце щебече господнюю славу,
А думка край світа на хмарі ґуля.
Орлом сизокрилим літає, ширяє,
Аж небо блакитне широкими б’є;
Спочине на сонці, його запитає,
Де воно ночує, як воно встає;
Послухає моря, що воно говорить,
Спита чорну гору: «Чого ти німа?»
І знову на небо, бо на землі горе,
Бо на їй, широкій, куточка нема
Тому, хто все знає, тому, хто все чує:
Що море говорить, де сонце ночує.
Його на сім світі ніхто не прийма.
Один він між ними, як сонце високе.
Його знають люде, бо носить земля;
А якби почули, що він, одинокий,
Співа на могилі, з морем розмовля,—
На божеє слово вони б насміялись,
Дурним би назвали, од себе б прогнали.
“Нехай понад морем,— сказали б,— гуля!”:
Добре єси, мій кобзарю,
Добре, батьку, робиш,
Що співати, розмовляти
На могилу ходиш!
Ходи собі, мій голубе,
Поки не заснуло
Твоє серце, та виспівуй,
Щоб люде не чули.
А щоб тебе не цурались,
Потурай їм, брате!
Скачи, враже, як пан каже:
На те він багатий.
Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспіває весільної,
А на журбу зверне.
Вірш «Перебендя» Тараса Шевченка фактично ознаменував собою те, як ми сьогодні сприймаємо творчість видатного письменника. В тексті твору автор розмірковував над темою, яка посідає провідне місце в спадщині кожного ліричного письменника – яке місце поета в суспільстві, або ж яким є його призначення. Шевченко розмірковує над цим питанням через образ лірника-перебенді, якого також називали кобзарем. Згодом прийдешні покоління охрестили самого поета цим титулом, за яким його пам’ятають і донині. Образ кобзаря, продемонстрований в цьому творі, став наскрізним в творчості письменника.
Центральним персонажем поезії письменника є Перебендя, що виконує роль народного співака, який мандрує селами, розвеселяючи людей в шинку, на весіллі та просто неба. Для нього немає кордону, адже йому всюди раді, проте за своєю веселою грою він також ховає повчання. Розповідаючи про веселі сюжети, він не забуває розповісти про Січ та козацьку славу, тим самим нагадавши людям про те, що в них є славетні предки, до подвигів яких треба прагнути. Пісні мандрівника зрозумілі кожному, адже їх сюжети прості, такі, що розуміють в будь-якому місці.
Сюжет фактично поділений на дві частини. Перша – земна, де розкривається життєвий шлях Перебенді з його мандрівками селами, веселими та сумними піснями. В свою чергу, друга частина – філософічна, де головний герой розмовляє з Богом про свою долю та долю рідного краю. Саме в цій частині письменник розкриває посил того, що кобзар або ж мандрівний співець виконує сакральну роль. Тут з’являється курган, як символ чогось божественного, а поет з його словом прирівнюється до дару Божого. Лиш усвідомивши свою місію, поет може бути чесним з собою та людьми навколо.