У дитячі любі роки,
Коли так душа бажала
Надзвичайного, дивного,
Я любила вік лицарства.
Тільки дивно, що не принци,
Таємницею укриті,
Не вродливі королівни
Розум мій очарували.
Я дивилась на малюнках
Не на гордих переможців,
Що, сперечника зваливши,
Промовляють люто: “Здайся!”
Погляд мій спускався нижче,
На того, хто, розпростертий,
До землі прибитий списом,
Говорив: “Убий, не здамся!”
Не здававсь мені величним
Той завзятий, пишний лицар,
Що красуню непокірну
Взяв оружною рукою.
Тільки серце чарувала
Бранки смілива відповідь
“Ти мене убити можеш,
Але жити не примусиш!”
Роки любії, дитячі,
Як весняні води, зникли,
Але гомін вод весняних
Не забудеться ніколи.
Він, було, мені лунає
У безсонні довгі ночі
І єднається так дивно
З візерунками гарячки:
Мріє стеля надо мною,
Мов готичнеє склепіння,
А гілки квіток сплелися
На вікні, неначе грати.
Од вікна до мене в хату
Червонясте світло впало, —
Чи то вуличнеє світло,
Чи то полиски пожежі?
Що се так шумить невпинно?
Навісний, безладний гомін!
Чи в крові гарячка грає,
Чи війна лютує в місті?
Чи се лютий біль у мене
Тихий стогін вириває,
Чи то стогне бранець-лицар,
Знемагаючи на рани:
“Хто живий у сьому замку?
Хто тут має серце в грудях?
Другом будь, зійди на вежу,
Подивись на бойовисько!
Подивись на бойовисько,
Хто кого перемагає?
Чи над лавами ще в’ється
Корогва хрещата наша?
Коли ні,— зірву завої!
Хай джерелом кров поллється,
Будь проклята кров ледача,
Не за рідний край пролита!
Ні, я чую наше гасло!
Ось воно все голосніше…
Зав’яжіть тісніше рани,
Шкода кров губити марне!..”
Так дитячі мрії грали
Між примарами гарячки.
А тепер? — гарячка зникла,
Але мрії не зникають.
І не раз мені здається,
Що сиджу я у полоні
І закута у кайдани
Невидимою рукою,
Що в руці у мене зброя
Неполамана зосталась,
Та порушити рукою
Не дають мені кайдани.
Глухо так навколо, тихо,
Не шумить гарячка в жилах,
Не вчувається здалека
Дикий гомін з бойовиська.
Так і хочеться гукнути,
Наче лицар мрій дитячих:
“Хто живий? Зійди на вежу,
Подивися наокбло!
Подивись, чи в полі видко
Нашу чесну короговку?
Коли ні, не хочу жити,
Хай мені відкриють жили,
Хай джерелом кров поллється,
Згину я від згуби крові.
Будь проклята кров ледача,
Не за чесний стяг пролита!..”
Популярні запитання зі шкільної програми:
Леся Українка у дитинстві захоплювалася лицарською епохою, а саме епохою Середньовіччя. Вона бачила в учасниках лицарських боїв мужніх і сильних людей, які навіть перед лицем смерті не здавалися і не прогиналися під переможця. Цей період вплинув і її становлення, як сильної і відважної особистості.
У дитинстві кожна дівчинка мріє про казку – про принца, який її захищатиме, та про кохання. Душа автора хотіла чогось незвичайного, а ще перенестися у вік лицарів – це й вилилося в чудові рядки.
**************************************
Вірш «Мрії» Леся Українка написала у 1897 році, коли перебувала в Ялті. Є навіть точна дата створення цього поетичного твору – 18 листопада. У ньому поетеса розмірковувала над життям, над його сенсом, над тим, що людині часом доводиться боротись за те, щоб просто жити. Але тут ще важливу роль грає віра у власну перемогу, тобто у те, що вдасться здійснити задумане, або ж, якщо мова йде про якогось воїна, то у те, що він зможе перемогти суперника чи ворога.
Основна думка, яку поетеса вкладала у твір, полягає у тому, що людина повинна уміти боротись з життєвими труднощами, бо як інакше вона зможе з ними впоратись?! Навіть у тих ситуаціях, коли здається, що виходу чи рішення немає, навіть коли видається, що впоратись неможливо, все одно потрібно знаходити в собі сили і йти вперед. Образ чоловіка у творі символізує віру в краще і впевненість.
На самому початку вірша поетеса розповідає, що з самого дитинства любила історію, а точніше той її період, коли існували лицарі і проводились турніри лицарські. Але приваблювали її не переможці цих турнірів, не принци чи королі, а ті воїни, які боролись за перемогу, навіть розуміючи, що їм загрожує смерть.
У таких героях Українка бачила справжню силу, прояв характеру, мужність і відчайдушність. Для поетеси вони були прикладом того, як потрібно справлятись з труднощами у житті, і це, напевно, також дуже допомагало їй у ті важкі моменти, коли й самій потрібно було долати різні негаразди і справлятись з важкою хворобою, яка не давала спокою протягом усього життя.
Хоч вірш і довгий, та поетеса використовує у ньому не так вже й багато художніх засобів. Побачити у ньому можна епітети, порівняння, метафори та уособлення. Настрій твору життєствердний, тож він може стати порятунком для когось, хто буде знаходитись у важкій ситуації чи відчуватиме, що втрачає сили для боротьби. Через свій вірш письменниця нагадує усім, що життя варте того, щоб за нього боротись.