Коли ми йшли удвох з тобою
Вузькою стежкою по полю,
Я гладив золоте колосся,
Як гладить милому волосся
Щаслива, ніжна наречена…
А ти ішла поперед мене,
Моя струнка, солодка згубо,-
І я помітив, як ти грубо
Топтала колоски пшениці,
Що нахилились до землиці.
Немов траву безплідну, дику
Топтала і не чула крику
Тих колосочків. Без оглядки
Ти йшла собі, а в мене — згадки
Про те, як на чужому полі
Збирав я нишком колосочки
В поділ дитячої сорочки.
О, я хотів тобі сказати,
Що те колоссячко вусате —
То невсипущий труд мозільний,
То молодим калач весільний,
То для дітей пахуча булка,
То хліб, що матінка-гуцулка
З долівки вчила піднімати,
Як батька в руку, цілувати;
Та я змовчав. Я йшов покірно,
Бо я любив тебе надмірно,
Але мені тоді здалося,
Що то не золоте колосся,
Що то любов мою безмежну
Стоптали так необережно.
Вірш «Коли ми йшли удвох з тобою» Дмитро Павличко написав у 1953 році, а увійшов він до збірки під назвою «Пахощі хвої». Це приклад інтимної лірики, де автор через героя твору говорить про глибоко особисті переживання та почуття. У вірші розповідається про закоханих хлопця та дівчину, які йду по пшеничному полю, і ця коротка прогулянка показує, наскільки різними людьми вони є. Герої – як два окремих світи, які на мить перетнулись, але відмінності між ними занадто серйозні.
Та не лише про романтичні почуття розповідає поет. Він ще й розмірковує над тим, як можна оцінити людину, враховуючи її ставлення до чужої праці. Більше поваги буде заслуговувати той, хто цінує чужий труд, хто розуміє цінність чиєїсь роботи.
Так і ліричний герой з дитинства зрозумів, завдяки своїм батькам, що людську працю потрібно шанувати. Тому, коли він йде по полю з колосками, він їх не топче, а ніжно гладить, пригадуючи той час, коли йому – ще дитині – доводилось збирати їх на чужому полі крадькома, щоб потім було з чого спекти хліб.
Ставлення дівчини до колосків зовсім інше. Вона навіть не помічає, що топче їх ногами, а просто йде далі, не розуміючи, що навколо неї справжнє багатство. Ліричний герой нічого їй про це не говорить, бо почуття його занадто сильні, але він все ж розуміє, що вони занадто різні люди, тому в якийсь момент їх життєві шляхи, певно, розійдуться в різні боки. Дівчина топче колоски, а юнакові здається, що то вона проходиться своїми прекрасними ніжками по його почуттях.
Дмитро Павличко використав у творі велику кількість художніх засобів, які й допомогли зробити його таким живим та емоційним. Мова йде про епітети, порівняння, метафори та символи. Завдяки їм читачі можуть краще зрозуміти головну ідею вірша, яка полягає у тому, що глибина людської душі вимірюється тим, як людина ставить до хліба, адже саме він вважається головним на будь-якому столі. Без колосків пшениці не буде хліба, без душі не буде людини.