Мій пам’ятник стоїть триваліший від міді*.
Піднісся він чолом над царські піраміди.
Його не сточить дощ уїдливий, гризький,
Не звалить налітний північний буревій,
Ні років довгий ряд, ні часу літ невпинний.
Я не умру цілком: єства мого частина
Переживе мене, і від людських сердець
Прийматиму хвалу, поки понтифік-жрець**
Пій сходить з дівою в високий Капітолій.
І де шумить Авфід*** в безудержній сваволі,
І де казковий Давн**** ратайський люд судив,-
Скрізь говоритимуть, що син простих батьків [466]
Я перший положив на італійську міру*****
Еллади давній спів. Так не таїсь від миру
І лавром, що зростив святий Дельфійський гай******,
O Мельпомено, ти чоло моє звінчай.
[* Вільний переклад; рим в оригіналі, звичайно, нема.]
[** Головний жрець — Понтіфекс Максімум — щороку сходив на Капітолій із старшою весталкою молитись Юпітерові Капітолійському про благоденство Римської держави.]
[*** Авфід або Ауфід — ріка в Апулії, поблизу якої народився Горацііі.]
[**** Давн — міфічний цар Апулії.]
[***** В оригіналі “еолійський твір”, тобто поезія, бо мова йде про еолійських поетів Алкея й Сапфо, метри яких Горацій справді перший розробив у римській літературі.]
[****** Переможців на Дельфійських іграх нагороджували лавровим вінком.]
Вірш «До Мельпомени» Горація – це ода, яка присвячена мистецтву і тим досягненням, які мав у ньому автор. Головна думка, яку Горацій намагався донести до читачів, полягає у тому, що будь-який автор, який встиг за життя щось написати чи створити, буде вічно жити. А якщо точніше, то житиме слава про нього, бо будуть існувати його твори, а отже люди будуть його згадувати і через сотні років. Так, людське життя коротке і рано чи пізно воно неминуче закінчиться, а от мистецтво вічне, тому митець у своїх творах продовжує існувати.
Цей твір можна назвати ще й автобіографічним, оскільки Горацій говорить і про самого себе у ньому, згадуючи, наприклад, своє походження (був він сином раба). Хто така Мельпомена, і чому автор звертається саме до неї? Тут все просто – таким було ім’я музи пісень, яка потім стала музою трагедій. Та найголовніша ознака автобіографічності вірша у тому, що поет вихваляє самого себе. Він ніби зводить собі пам’ятник ще за життя, не бажаючи чекати, поки це зробить хтось інший.
Для такого твору потрібна і впевненість у власній цінності, і сміливість, бо не кожен читач зможе правильно сприйняти таку поведінку поета. Але у Горація, схоже, було того й іншого у надлишку. І він був правий – його слава дійсно лишилась жити у віках, бо навіть у 21 столітті люди продовжують читати його твір і дивуватись його упевненості в собі та захоплюватись талантом.
Твір складається з 16 віршованих рядків, а основними художніми засобами, які використовував Горацій, були епітети. Їх автор використав чимало, враховуючи невеликий розмір вірша. Він був переконаний у тому, що заслуговує отримати лавровий вінок Мельпомени, але не після смерті, коли потомки будуть шанувати його пам’ять і давати оцінку творам, а в роки життя, коли він і сам може зрозуміти і оцінити власний вклад в культуру і мистецтво. Комусь, можливо, це здасться самовпевненістю, але для поета то була нормальна оцінка себе.