Над шляхом, при долині, біля старого граба,
де біла-біла хатка стоїть на самоті,
живе там дід та баба, і курочка в них ряба,
вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.
Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,
і вишні чорноокі стоять до холодів.
Хитаються патлашки уздовж всії стежини,
і стомлений лелека спускається на хлів.
Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.
А потім довго-довго на призьбі ще сидять.
Я знаю, дід та баба — це коли є онуки,
а в них сусідські діти шовковицю їдять.
Дорога і дорога лежить за гарбузами.
І хтось до когось їде тим шляхом золотим.
Остання в світі казка сидить під образами.
Навшпиньки виглядають жоржини через тин…
Вірш «Українське Альфреско» Ліни Костенко, що увійшов до збірки «Сад нетанучих скульптур» – філософічний та трагічний в своїй суті твір, що водночас змушує замислитись кожного з читачів над глибинним сенсом життя. Письменниця, творчість якої ознаменувала українську течію модернізму, закладає в свій ліричний твір не один шар, що дозволяє різним читачам вловлювати різні сенси, що мались авторкою на увазі. Читаючи текст, невідомо, що достеменно трапилось та що є причиною нещастя старого подружжя, яке живе в селі серед мальовничого та красивого, що їх оточує. Але Костенко дає зрозуміти, що справа в розриві поколінь.
Використаний авторкою ямб в римуванні тексту, що складається з чотирьох строф, потрібний для того, аби в читача склалась ілюзія казковості всього, що відбувається в рядках твору. Це є саме ілюзією, адже за гармонією, красою та мальовничістю українського села та його мешканців ховається драма того, що старе подружжя живе саме.
Страх самотньої старості, який для героїв є реальністю, різко контрастує з тим, про що пише Костенко на початку. Садок зі стиглими ягодами починає грати сумними барвами. До кінця залишається невідомим, що ж стало причиною самотності, проте вона починає відчуватись у всьому.
Письменниця використовує багато образів для того, аби показати, чому її герої нещасні, проте саме дід та баба – літні люди, що живуть серед красивої природи, є головними поміж інших. Вони сумні, адже найбільшим щастям для людини в селі є її діти, що продовжують довгу стежинку поколінь. І коли люди не мають дітей, це стає для них найбільшим відчаєм. Разом з тим головна думка підкреслюється великою кількістю архетипів, що символізують собою українську культуру. Вони підкреслюють зв’язок між старшими та молодшими, який у головних героїв розірваний.