В час гарячий полудневий
Виглядаю у вiконце:
Ясне небо, ясне море,
Яснi хмарки, ясне сонце.
Певно, се країна свiтла
Та злотистої блакитi,
Певно, тут не чули зроду,
Що бува негода в свiтi!
Тиша в морi… педве-ледве
Колихає море хвилi;
Не колишуться од вiтру
На човнах вiтрила бiлi.
З тихим плескотом на берег
Рине хвилечка перлиста;
Править хтось малим човенцем,
В’ється стежечка злотиста.
Править хтось малим човенцем,
Стиха весла пiдiймає,
I здається, що з весельця
Щире золото спадає.
Як би я тепер хотiла
У мале човенце сiсти
I далеко на схiд сонця
Золотим шляхом поплисти!
Попливла б я на схiд сонця,
А вiд сходу до заходу,
Тим шляхом, що проложило
Ясне сонце через воду.
Не страшнi для мене вiтри,
Нi пiдводнй камiння, —
Я про них би й не згадала
В краю вiчного промiння.
Євпаторiя, 1890, 16 серпня
Популярні запитання зі шкільної програми:
Леся Українка використовує кілька назв кольорів у своєму творі. Так, вітрила білі, а сонце та його промені – золотисті, гарячі. Цікавим порівнянням є те, як письменниця описує слід на воді від човна – він теж золотистий від ясного сонця у тихий та спокійний день. Також Леся Українка порівнює хвилі, що біжать до берега, із перлами – перлинні хвилі, що гарно переливаються на сонці.
Підводне каміння у цьому творі – це символ життєвих проблем та випробувань. Письменниця готова сісти в човен і вирушити у подорож, незважаючи ні на що. Адже вона сповнена сил та рішучості впоратися з будь-якими складнощами, і при цьому насолоджуватися тими радощами, що дарує життя.
Називає так море – прекрасне та безмежне, сонячне та тихе. Так Леся Українка уявляла собі життя – яскраве та спокійне, але при цьому вона згадує і про підводні камені з вітрами.
Леся Українка мріяла сісти в човник і вирушити в подорож далеко-далеко, адже море так її приваблювало – воно безкрає, яскраве та величне. При цьому в життєвій подорожі її не лякало нічого – вона готова до труднощів заради того, щоб стати щасливою.
********************************
Вірш «Тиша морська» Леся Українка написала 16 серпня 1890 року, коли була в Євпаторії. Спостерігаючи прекрасний морський пейзаж, поетеса надихалась і писала рядки вірша, який тепер може прочитати кожен бажаючий (і не лише українець). Це приклад ліричного твору, у якому Леся Українка говорить не про біль чи страждання, а про бажання, про душевний спокій, про відчуття комфорту та рівноваги, яке виникає від споглядання природи.
Поетеса описує той момент, коли на морі хвильки ледве помітні, бо немає сильного вітру, а сонечко так приємно гріє і виблискує на воді. Коли така чудова погода за вікном, то й на душі стає тепло. І саме цей стан Українка передає у творі. Вона насолоджується картиною, яку бачить перед собою, і хоче зафіксувати її надовго, хоче затриматись у цьому приємному відчутті якомога довше. Бо якщо це важко зробити у реальності, то можна хоча б у поезії.
Який висновок можна зробити, читаючи рядки, написані талановитою поетесою, життя якої було сповнене важких випробувань і страждань фізичних та моральних? Певно, що на настрій людини і загалом на її внутрішній стан погода і природа мають вплив, бо коли на вулиці гарно, то й на душі стає добре. У сонячну, теплу, погожу днину й сумувати не хочеться, правда?
Море для Лесі Українки було особливим «світом». Вона любила ним милуватись, спостерігати за його «настроями», поетеса захоплювалась тим, наскільки воно завжди величне і потужне, навіть коли спокійне. У творі використані метафори, повтори, епітети, риторичні оклики та персоніфікація.
А в останній строфі Українка говорить (алегорично) про те, що життєвими труднощами її не злякати, бо вона за будь-яких умов готова боротись за своє життя, за те, щоб воно було щасливим у тій мірі, у якій це взагалі можливо. Читаючи вірш, можна відчути піднесений і оптимістичний настрій поетеси, якій не так і часто вдавалось насолодитись душевним спокоєм і відчуттям, що все добре.