Вірш «Ну, скажи, хіба не фантастично» Василь Симоненко

Вірш Василя Симоненка “Ну, скажи, хіба не фантастично” – це зразок інтимної лірики, яка відзначається глибокими роздумами про кохання, людські стосунки та їхню непостійність. Поет підкреслює особливість кохання, але одночасно вказує на його буденність і повторюваність у світі.

У вірші використовується мотив дороги, який символізує життєвий шлях та випадковість зустрічей. Ліричний герой висловлює здивування з того, як у “хаосі доріг” він зустрів свою кохану людину, але не зміг її “зберегти”. Ця зустріч, хоча й фантастична, не завершилася успіхом. Головна трагедія вірша полягає у втраті — герой усвідомлює, що його кохана належить не йому, а комусь іншому.

Протиставлення вічного та тимчасового – це один з ключових мотивів твору. Поет говорить про вічне небо, яке спостерігає за людськими стосунками, які, попри те, що вони є важливими для кожного, у глобальному контексті є звичними та буденними. Ліричний герой розуміє, що такі історії повторюються знову і знову, що на Землі вже були численні пари, які переживали подібні емоції. Однак він підкреслює, що його історія — це щось особливе, тому що вона стосується “просто тебе і мене”. Вічність і неповторність взаємин — ось що робить їх такими значущими для героя.

Тема невзаємного кохання, що переходить у внутрішню трагедію героя, є центральною у вірші. Попри те, що герой усвідомлює неповторність своїх почуттів, він мусить прийняти той факт, що кохана належить комусь іншому. Ця думка приносить біль, адже вони “просто ти і я”, без величних прикрас чи піднесеності.

Вірш написано простою, доступною мовою, однак у ньому присутня глибока філософська складова. Автор використовує антитези (вічне і тимчасове, буденне і фантастичне), щоб підкреслити контраст між глобальними масштабами всесвіту та особистими переживаннями ліричного героя. Ця простота мови поєднується з глибокими почуттями, що робить вірш одночасно зрозумілим і дуже емоційним.