Мій дух як ніч. О, грай скоріш!
Я ще вчуваю арфи глас,
Нехай воркує жалібніш
І тішить слух в останній час.
Як ще надія в серці спить,
Її розбудить віщий спів.
Як є сльоза, вона збіжить,
Поки мій мозок не згорів.
Але суворо й смутно грай,
Додай жалю в свій перший звук.
Молю тебе, заплакать дай,
Бо розпадеться серце з мук.
Воно в собі терпить давно,
Давно вже в ньому вщерть образ,
Як не поможе спів, воно
Од мук тяжких порветься враз!
Вірш «Мій дух як ніч» Джорджа Байрона, написаний у 1815 році, увійшов до циклу «Єврейські мелодії». Це елегія, у якій відчувається сумний настрій і емоційна напруга автора, а основною темою є відчуття самотності. В основі сюжету лежить історія, яка записана у Старому Завіті, де розповідається про іудейського царя Саула та юнака Давида, який був співцем.
Жили вони у 15 столітті до нашої ери, і одного разу Давид зумів перемогти справжнього велетня, якого звали Голіафом. Для цього він, звичайний пастух, який не володів видатними здібностями, використав силу свого духу, чим і прославився. А Саул, дізнавшись про цей випадок, відчув таку сильну заздрість до нього, що готовий був навіть убити славетного переможця. У той момент він знаходився під впливом злого духу, який миттєво втік, коли почув гру Давида на арфі. Так цар пережив момент просвітлення і зрозумів, що відбувається насправді.
У своєму творі Байрон показує монолог-звернення від Саула до Давида, але головним героєм твору є все ж співець. Коли у душі царя йде боротьба між добром і злом, він занурюється у гнітюче відчуття самотності, тужить і втрачає віру, єдиним порятунком стає музика, яку грає на арфі Давид. Це просто божественні звуки, сприйняття яких дає можливість Саулу зрозуміти, що його душа ще не зачерствіла, що вона все ще жива, а для нього це важливіше навіть за відчуття влади, що й досі є в його руках.
Музика співця вливає на царя, слухаючи її, він прагне лише одного – щоб з очей полились сльози, бо тоді це означатиме, що надія на щастя в його душі ще не померла, а значить, не все для нього втрачено у духовному плані. Образ співця є втіленням образу самого Байрона, а то й усього покоління, представником якого він був. Серед художніх засобів, які використовує поет, є порівняння, вигуки, метафори, епітети та риторичні запитання. А мистецтво виступає у творі єдиним засобом для порятунку самотньої і стражденної душі, що прагне спокою.