Дід приїхав із села, ходить по столиці.
Має гроші — не мина жодної крамниці.
Попросив він:
— Покажіть кухлик той, що з краю.
— Продавщиця:
— Что? Чево? Я нє понімаю.
— Кухлик, люба, покажіть, той, що збоку смужка.
— Да какой же кухлік здєсь, єслі ето кружка.
— Дід у руки кухлик взяв і нахмурив брови:
— На Вкраїні живете й не знаєте мови.
— Продавщиця теж була гостра та бідова.
— У мєня єсть свой язик, ні к чему мнє мова.
— І сказав їй мудрий дід:
— Цим пишатися не слід,
Бо якраз така біда в моєї корови:
Має, бідна, язика, а не знає мови…
Вірш «Кухлик» Павла Глазового – гумореска, в якій автор висміює неприйнятне для нього явище в суспільстві – зневагу до мови свого народу. Через образ дідуся похилого віку автор намагається поговорити як з дітьми, так і з дорослими читачами про те, що мова є найважливішим здобутком кожного народу, й ігнорувати її в житті неприпустимо. Разом з іншими творами письменника цей закликає використовувати українську мову, до якої сам Глазовий відчував особливий пієтет.
Сюжет починається з того, що згаданий дідусь приїздить до Києва й дивується тому, як говорять тутешні містяни. Продавщиця не зрозуміла дідуся, коли той попросив звичайний кухлик. Через цей простий, навіть буденний сюжет автор показує, що моральне занедбання будь-якого народу та нації починається з того, що він перестає використати та знати свою мову. Українська мова в творі – не просто символ культури, але й прямий доказ патріотичності та причетності до єдиного цілого.
В народі немає нічого більш цінного, ніж його мова. Ця думка – лейтмотив всієї гуморески. Українська мова прекрасна й нею варто говорити щодня та використовувати в буденних справах, адже цілі покоління поклали свої життя за те, аби це було можливо. Тому автор засуджує тих, хто цурається своєї мови, адже в його очах такі люди не заслуговують на повагу й він їх сатирично порівнює з коровами, що не можуть говорити мовою.