Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина,
І я, прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.
У кождого чоло життя і жаль порили,
І в оці кождого горить любові жар,
І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,
І плечі кождого додолу ся схилили,
Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.
У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
“Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить.”
І всі ми, як один, підняли вгору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам’яне чоло.
Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так наші молоти гриміли раз у раз;
І п’ядь за п’ядею ми місця здобували;
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.
І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам’яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.
Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.
І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров’ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.
І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те кленуть.
Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.
Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.
Вірш «Каменярі» Іван Франко написав у 1878 році, а увійшов він до збірки «Думи пролетарія». Цим твором поет прагнув підняти людей на боротьбу проти рабського життя, брехні та свавілля. Франко завжди був близьким до простого народу, і його хвилювало життя людей. Він бачив, як багато коїться несправедливості, скільки страждань доводиться переживати громадянам його рідної України, але вірив, що люди повстануть проти цього всього і зможуть вибороти собі щасливе і вільне життя.
У творі, в якому поет використовує епітети, метафори, гіперболи і порівняння, він розповідає про каменярів, серед яких знаходиться і сам. Щоправда, це все сон, який бачить головний герой, але всі емоції, думки і переживання реальні. Над людьми височіє величезна гранітна скеля, яка ніби давить на них. Але вони каменярі, які до неї приковані, а в їх руках важезні молоти, якими потрібно розбивати скалу. І звідкись згори чується чийсь голос, який «гримить», що вони повинні скелю цю розбити…
Коли каменярі зможуть виконати цю роботу, вони звільняться від своїх кайданів самі і зроблять вільним весь український народ. І хоч їм дуже важко, хоч вони розуміють, що потім ніхто й не згадає їх імен, але це не має значення, бо важливіше те, що вони прокладуть дорогу у нове життя, якою колись підуть вже інші люди. Тягар – це той вибір, який зробили каменярі, коли взялись за цю справу, але зупинятись, відступати чи відмовлятись вони не збираються, бо не той мають характер.
Після цього вірша Франка також почали називати «каменярем», бо він виконував ту ж роботу, що й вони, тільки замість молота у нього було слово. Він його використовував як засіб, щоб «пробити скелю» напівсну, у якому перебували люди, щоб пояснити їм, що за кращу долю потрібно боротись, бо інакше нічого у житті так і не зміниться на краще.